Історія суду


Апеляційне судочинство на початку XX століття

Як відомо з історії України, 1917 рік започаткував новий етап у процесі державотворення. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання та з’явилися нові проблеми. Безпосередніми наслідками Лютневої революції для України були посилення політичної боротьби, вихід на політичну арену широких народних мас, перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя, зростання ролі різних політичних партій, між якими виникали численні суперечності та протиріччя, паралельна поява конкуруючих структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та виникнення Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

Всі ці тенденції та процеси позначились і на українській судовій системі, яка в період 1917-1922 р-р. була нестабільною, змінювалась залежно від домінування на території України тих чи інших владних органів. Характерними для цього періоду були численні судові реформи.

Відповідно до закону «Про створення апеляційних судів» на зміну Судовим палатам утворювались апеляційні суди. При цьому щодо організації й діяльності апеляційного суду залишались чинними правила Устрою Судових Установлень 1864 року, що стосувались судових палат, крім окремих винятків. Зокрема, не були передбачені посади голови департаменту і старшого голови. Усі розпорядження, що в Судових палатах здійснювались головою, виконувались «порядкуючим» департаменту, який обирався загальними зборами суддів апеляційного суду простою більшістю голосів терміном на три роки.

23 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла закон «Про умови забезпечення і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних Судів». Відповідно до цього закону посади судді і прокуратора Генерального і апеляційного судів могли займати особи з вищою освітою. Проте суддями могли бути й особи без вищої освіти за умови обрання їх 3/5 голосів присутніх членів Центральної Ради. Особи, які відповідали зазначеним умовам і бажали бути обраними на посаду судді Генерального та апеляційних судів, подавали про це заяви в Центральну Раду через Генерального секретаря судових справ. Крім того, закон передбачав, що Генеральний та Апеляційні суди мали право пропонувати Центральній Раді через Генерального секретаря судових справ затвердження загальними зборами суду кандидатів на вакантні посади. Генеральний секретар судових справ подавав у Центральну Раду список усіх кандидатів, з числа яких Центральна Рада таємним голосуванням простою більшістю голосів обирала необхідну кількість суддів.

Наказом № 11 Народного Міністра судових справ від 18 березня 1918 року «порядкуючим» Київського апеляційного суду було призначено суддю Т. Гричука, а «порядкуючим» департаменту Київського апеляційного суду – суддю Р. Лащенка. Проте, наказом № 28 від 02 квітня 1918 року «порядкуючим» департаменту з 01 квітня 1918 року було призначено суддю К. Ященка.

08 липня 1918 року було прийнято закон «Про Судові Палати та Апеляційні Суди», згідно з яким скасуванню підлягав закон «Про Апеляційний Суд» від 17 грудня 1917 року. Зокрема, стаття 2 закону передбачала скасування утвореного законом від 24 березня 1918 року Київського апеляційного суду, а особи, які займали посади в цьому суді, залишались поза штатом у випадку, якщо вони не одержать нових призначень або буде неможливим повернення їх до попередніх посад.

Таким чином, відповідно до вищезазначеного закону апеляційні суди у Києві, Харкові та Одесі скасовувались, натомість відновлювалися колишні судові палати, щоправда, з деякими змінами, що переважно стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади.

Проте Київська Судова палата виконувала свої обов’язки недовго, оскільки вже 14 грудня 1918 року війська Директорії зайшли до Києва, а П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон. Для України розпочався новий етап державного будівництва.

У Декларації Директорії від 26 грудня 1918 року проголошувалось відновлення назви держави, що існувала в період Центральної Ради – Українська Народна Республіка. Поряд з цим відновлювалось усе законодавство Центральної Ради. Варто зауважити, що вже з самого початку існування нова влада потрапила в досить скрутне становище. О. Субтельний писав, що в цей час у новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, оскільки шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Атланти, польська та анархістська, а менш, ніж за рік, Київ п’ять разів переходив з рук у руки.

Все це вкрай негативно позначилось на функціонуванні органів державної влади та управління, і, в першу чергу, судових органів.

23 грудня 1918 року на третьому засіданні Комісії для розгляду законів про апеляційні суди було вирішено питання про ухвалення законопроекту «Про утворення Апеляційних Судів». Згідно з відповідним законом, ухваленим Радою Міністрів Української Народної Республіки, Київська, Харківська та Одеська судові палати перетворювались на Київський, Харківський, Одеський апеляційні суди, які повинні були тимчасово існувати на тих основах, на яких існували відповідні Судові Палати з відповідними змінами.

Крім того, в Апеляційних судах передбачалось тимчасово залишити посади, штат та оклади Судових палат, але суддів іменувати «апеляційними суддями»; особи, які займали посади в Судових палатах – «судові, прокурорські, канцелярські та в кабінетах науково-судової експертизи» – залишались поза штатом, якщо їх не було призначено на посади до Апеляційних судів. Для них передбачалось «заштатне утримання» в розмірі плати, яку вони одержували в останній місяць служби (для тих, хто пропрацював на державній службі більше 20 років – протягом 9 місяців, від 10 до 20 років – 6 місяців, менше 10 років – заштатна допомога встановлювалася згідно з законом від 02 серпня 1918 року як в урядових інституціях).

Поряд з прийняттям закону про скасування Державного сенату 24 січня 1919 року було прийнято також закон «Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 08 липня 1918 року про судові палати, утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових палатах та про призначення первісного складу Київського Апеляційного Суду».

04 березня 1921 року Радою Республіки був прийнятий закон «Про досудове переведення слідств на території Польщі», згідно з яким Київський апеляційний суд негайно повинен був розпочати свою діяльність.

Проте, незважаючи на прийняті акти, Апеляційний суд так і не налагодив своє функціонування через недостатнє фінансування.

Таким чином, досліджуючи історію становлення судової системи у добу Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та Київського апеляційного суду, можна зробити висновок, що основною тенденцією цих правлячих сил у побудові судоустрою на Україні була демократизація системи судів – створення справедливих судів різних інстанцій, які були б незалежними, функціонували на засадах гласності, усності, рівності, можливості оскарження судових рішень. Проте такі цілі щодо судоустрою не змогли реалізуватись, оскільки основною причиною були постійні протиріччя, боротьба між владними системами та бойові дії, що велись на території України.

 

Радянський період розвитку апеляційного судочинства

Слід зазначити, що радянські уряди паралельно також приймали різні нормативно-правові акти для реформування судової системи, що були спрямовані на знищення судових органів, створених владою Української Народної Республіки, Української Держави.

Моментом відліку юридичного оформлення судоустрою Радянської України слід визнати видану Народним Секретаріатом УРСР 04 січня 1918 року постанову «Про введення народного суду на Україні». У ст. 1 було передбачено: «Віднині на всій території Української Народної Республіки ліквідуються усі діючі  до цього часу судові установи: окружні суди, судові палати, військові і морські суди, комерційний суд у м. Одесі, волосні і мирові суди». Згідно з даною постановою на Україні організовувались дільничні народні суди з розрахунку один на 10 000 чол. (ст. 6) і, крім того, повітові і міські суди по одному в кожному повіті і місті, виділеному з повіту (ст. 7). До складу суду, як дільничного, так і повітового чи міського, входило десять суддів, з них – два постійних і вісім чергових. Вироки і рішення виносились іменем України. Справи розглядались у складі одного постійного судді і чотирьох чергових. Ні апеляційний, ні касаційний порядок перегляду справ цією постановою не впроваджувався. Вироки і рішення народних судів (дільничних, повітових і міських) були остаточними і підлягали негайному виконанню. Таким чином, на відміну від судочинства РРФСР, суди другої інстанції згідно з даною постановою не організовувались, а це було безумовним недоліком організації судових органів УРСР.

Другим особливо важливим правовим актом цього періоду був декрет Ради Народних Комісарів УРСР від 14 лютого 1919 року «Про суд», яким ліквідовувались «буржуазно-поміщицькі» суди (генеральний суд, судові палати, окружні суди, з’їзди мирових суддів, мирові суди, суди військові, морські, волосні, комерційні) та всі установи і організації, що були при них, і затверджувалося тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, за яким в Україні, як і в РРФСР, створено дві самостійні судові системи: 1 – народні суди і ради народних суддів; 2 – революційні трибунали. Положення встановлювало, що народні суди діють у складі одного постійного судді і двох народних засідателів і обираються міськими Радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а у волостях обираються виконавчими комітетами Рад депутатів. До підсудності народних судів належали всі кримінальні і цивільні справи, за винятком тих, що підсудні революційному трибуналу. Цим положенням в Україні було організовано єдиний народний суд (не менш, як один на район). Впроваджувався також касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів.

Нова економічна політика вимагала перебудови судової системи. Правовою основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 року, якою було затверджено «Положення про судоустрій УСРР». Цей документ був майже точною копією «Положення про судоустрій РСФРР» від 31 жовтня 1922 року. У ст. 1 Положення зазначено, що з метою охорони завоювань пролетарської революції, забезпечення інтересів держави, прав трудящих та їх об?єднань на території УСРР діє єдина система судових установ: 1) народний суд у складі постійного народного судді, 2) народний суд у складі того ж постійного народного судді і двох народних засідателів, 3) губернський суд, 4) Верховний Суд УСРР і його колегії.

Губернський суд поширював свою юрисдикцію на територію тієї губернії чи області, в якій він був утворений, а також здійснював нагляд за всіма діючими на території губернії чи області судами, крім виїзних сесій Верховного Суду та воєнних і воєнно-транспортних трибуналів.

Варто зазначити, що Положення про судоустрій УСРР 1922 року, як і попередні радянські акти про судову систему, також не передбачало апеляційного розгляду справ. Таким чином, інститут апеляції у радянський період припинив своє існування на території України, а апеляційні суди ліквідовувались. Натомість передбачався касаційний розгляд справ.

Положенням про судоустрій УРСР 1925 року встановлювалась єдина на території України судова система: народний суд, окружний суд, Верховний суд республіки, народний суд в Автономній Молдавській РСР і Головний Суд, а також спеціальні суди у справах про військові злочини, військові трибунали у справах про злочинне порушення Кодексу законів про працю і для розгляду індивідуальних і групових спорів між робітниками, службовцями та їх наймачами трудові сесії народних судів. У Положенні відображено всі зміни, внесені в організацію судових органів у зв’язку з утворенням Автономної Молдавської РСР, ліквідацією губерній і переходом на окружну систему державного управління.

Основною ланкою судової системи, як і раніше, залишався народний суд, який діяв колегіально у складі народного судді й двох народних засідателів, а у випадках, передбачених законом – одноособово.

Окружний суд діяв: а) як орган безпосереднього управління й нагляду за всіма підлеглими йому судовими установами, нотаріальними органами, судовими виконавцями, судовими перекладачами та іншими підлеглими йому окремими урядовцями; б) як орган касаційно-ревізійного розгляду скарг, що до нього надходили, та протестів на вироки, присуди й ухвали підлеглих йому народних судів; в) як суд першої інстанції у справах, віднесених законом до окружного суду. Крім того, окружний суд здійснював нагляд за всіма спеціальними судами, що діяли на території округи, за винятком військових трибуналів та їх виїзних сесій.

Система і структура судових органів Української РСР у період індустріалізації країни (1926-1929 рр.) залишилась тією ж, що була встановлена Положенням про судоустрій УРСР 1925 року Прийняття Кримінально-процесуального кодексу 1927 року та Цивільно-процесуального кодексу 1929 року, а також додаткові постанови про зміни та доповнення до них внесли багато нового в діяльність судових органів. Це викликало необхідність прийняття нового Положення про судоустрій республіки.

11 вересня 1929 року ВУЦВК і РНК УРСР було прийнято Положення про судоустрій УСРР, в основу якого покладено Положення 1925 року.

Новим у Положенні було те, що був спрощений порядок встановлення мережі дільниць народних судів і народних слідчих.

Постановою ВУЦВК і РНК УРСР 2 вересня 1930 року було ліквідовано округи і здійснено перехід до системи центр район.

Слід зазначити, що двоступенева система управління існувала в УРСР з вересня 1930 року до лютого 1932 року до того моменту, коли четверта позачергова сесія ВУЦВК XII скликання визнала, що така система себе не виправдала, й було ухвалено рішення створити на території УРСР 5 областей: Харківську у складі 82 адміністративно-територіальних одиниць, Київську (104 одиниці), Вінницьку (71 одиниця), Дніпропетровську (54 одиниці) та Одеську (50 одиниць). Створення областей було викликано необхідністю посилення конкретного оперативно-господарського керівництва всіма галузями господарства і культурного будівництва відповідно до економічних і виробничих умов окремих районів України. У зв’язку з цим ВУЦВК і РНК УРСР 20 травня 1932 року прийняли Постанову про зміну в організації судових органів республіки, за якою в Харківській, Київській, Дніпропетровській, Вінницькій та Одеській областях створювались обласні суди, а міжрайонні – ліквідовувались.

Обласні суди стали судами першої інстанції з розгляду кримінальних  і цивільних справ, віднесених до їх підсудності Кримінально-процесуальним і Цивільно-процесуальним кодексами, а також судами другої касаційно-ревізійної  інстанції в кримінальних і цивільних справах, що їх вирішували народні суди області. Судові колегії обласних судів могли розглядати протести прокурорів на вироки, рішення й ухвали народних судів, що набули законної сили, в порядку судового нагляду, якщо вони не розглядались. Обласні суди складались з президії, кримінально-касаційного і цивільно-касаційного відділів, надзвичайної сесії. Для розгляду справ, що передбачені у законі про залізничні лінійні суди, у складі Харківського, Київського і Дніпропетровського обласних судів створювались залізничні лінійні суди. Голова, його заступники і члени обласних судів обирались облвиконкомами на один рік з кандидатів, яких висували президії облвиконкомів безпосередньо, а також рекомендованих НКЮ УРСР з обов’язковим наступним затвердженням НКЮ УРСР.

Згідно із Законом про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік від 16 серпня 1938 року основою судової системи УРСР, як і раніше, залишався народний суд, до підсудності якого відносилась основна маса кримінальних і цивільних справ. Кількість народних судів для кожного району встановлювалась Радою Народних Комісарів союзної республіки за представленням Народного комісара юстиції союзної республіки.

Обласні суди  обирались обласними Радами трудящих  строком на 5 років. Як і раніше, вони були судами першої інстанції для розгляду кримінальних справ про контрреволюційні злочини, особливо небезпечні злочини проти державного управління, розкрадання соціалістичної власності, особливо важливі службові і господарські злочини, а також віднесених законом цивільних справ щодо спорів між державними і громадськими установами, підприємствами і організаціями.

У складі обласного суду діяли: а) судова колегія у кримінальних справах, б) судова колегія у цивільних справах. Справи по першій інстанції обласні суди розглядали у складі одного постійного судді і двох народних засідателів. У касаційній колегії вони вирішувались трьома постійними суддями.

Вищим судовим органом залишався Верховний суд УСРР.

Закон від 10 лютого 1957 року про розширення прав союзних республік в організації судів та законодавстві вимагав видати нові Основні начала Союзу РСР і відповідно до них кримінальний, кримінально-процесуальний, цивільний і цивільно-процесуальний кодекси. У зв’язку з цим у грудні 1958 року Верховною Радою СРСР затверджено «Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік», згідно з якими 30 червня 1960 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про судоустрій Української РСР». Всі ці заходи дозволили значно демократизувати органи правосуддя.

Відповідно до ст. 1 даного закону правосуддя в Українській РСР здійснювалось Верховним судом Української РСР, обласними судами і районними (міськими) народними судами.

Районний (міський) народний суд утворювався в кожному районі або місті, що не мав районного поділу. Народні судді районних (міських) народних судів обирались громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п’ять років. Районний (міський) народний суд розглядав всі цивільні і кримінальні справи, за винятком справ, віднесених законом до відання інших судів.

Обласний суд складався з голови, його заступників, членів та народних засідателів і діяв  у складі судових колегій у цивільних і кримінальних справах та президії. Компетенція судових колегій не змінилась: до неї по першій інстанції відносився розгляд цивільних і кримінальних справ, віднесених законом до їх відання, а також справ, віднесених до підсудності районних (міських) народних судів, але прийнятих обласним судом до свого провадження; по другій інстанції – розгляд касаційних скарг і протестів на рішення, вироки, ухвали районних (міських) народних судів і постанови народних суддів, що не набрали законної сили.

На виконання Закону про судоустрій 1960 року Президія Верховної Ради Української РСР 30 травня 1975 року прийняла указ «Про утворення Київського міського суду та відділу юстиції виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих», що передбачав: «Утворити Київський міський суд (на правах обласного суду)».

Проте історичні події (Друга світова війна, післявоєнний період) відтермінували утворення Київського міського суду до 1975 року. І саме з цього часу починається історія Київського міського суду, на основі якого пізніше був організований Апеляційний суд міста Києва.

Указом Голови президії Верховної Ради Української РСР від 30 травня 1975 року «Про утворення Київського міського суду та відділу юстиції виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих» був створений Київський міський суд (на правах обласного суду). Статтею 88 (до 1973 року – ст. 107)  Конституції УРСР 1937 року було передбачено обрання обласних суддів обласними Радами депутатів трудящих на строк п’ять років. 22 грудня 1975 року рішенням III сесії ХV скликання Київської міської Ради депутатів трудящих обраний Київський міський суд у складі голови, двох заступників і 17 членів міського суду строком на п’ять років.

Головою суду був обраний Юрій Іванович Мацько (голова суду з 1975 року по 1978 рік). Заступниками голови суду були обрані Василь Гордійович Белоусенко, Віктор Андрійович Середа.

У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної районному (міському) суду, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і Севастопольський міські суди мали право прийняти її до свого провадження. Так, у 1976 році надійшла до суду 161 справа, у 1977 році – 96, 1978 році – 121, 1979 році – 144, 1980 році – 137 справ.

Колегія у кримінальних справах Київського міського суду діяла як «касаційна інстанція» – розглядала справи за касаційними скаргами і протестами на вироки і ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Стаття 348 Кримінально – процесуального кодексу УРСР передбачала оскарження вироків районних (міських), міжрайонних (окружних) судів до Київського міського суду, що не набрали законної сили. Таких справ надійшло до Київського суду: у 1976 році – 1377, у 1977 році – 1222, 1978 році – 1381, 1979 році – 1492, 1980 році – 1792 справи.

Кримінально-процесуальним кодексом УРСР була передбачена «наглядова інстанція». тобто президія суду, що розглядала у порядку нагляду справи за протестами на вироки, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили. Стаття 388 КПК УРСР передбачала можливість розгляду кримінальної справи у порядку нагляду президією Київського міського суду – за протестами голови Київського міського суду та його заступників, прокурора міста Києва і його заступників – на вироки і ухвали районних (міських) судів, на постанови суддів та касаційні ухвали Київського міського суду. У 1978 році було розглянуто 412 таких справ, у 1979 році – 460, у 1980 році – 677 справ.

Судочинство у цивільних справах здійснювалося у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом УРСР, прийнятим Верховною Радою України 18 липня 1963 року і введеним в дію з 01 січня 1964 року. Київському міському суду, як суду першої інстанції, були підсудні цивільні справи, в яких однією із сторін був районний суд міста Києва. Касаційні скарги і касаційні подання на рішення районного суду м. Києва подавались до Київського міського суду як до касаційної інстанції; президія суду розглядала цивільні справи в порядку нагляду – за протестами голови суду міста Києва та його заступників, прокурора міста Києва та його заступників – на рішення і ухвали районних судів м. Києва  та на касаційні ухвали Київського міського суду.

Рішенням VІІІ сесії ХVІ скликання Київської міської Ради від 25 грудня 1978 року головою Київського міського суду був обраний Георгій Андрійович Бутенко (головою суду був з 1978 року по 1993 рік).

У 1979-1980 р.р. суддями Київського міського суду були обрані Г.К. Тапал, В.І. Німченко, В.Д. Вознюк, Л.І. Григор’єва, В.П. Драга, В.Д. Зубачевський, С.П. Яблонський.

18 листопада 1980 року Київська міська Рада народних депутатів (V сесія ХVII скликання) прийняла рішення «Про продовження строку повноважень міського суду». У рішенні передбачалось, що у зв’язку із закінченням у грудні 1980 року повноважень Київського міського суду цей строк подовжується до чергової VI сесії міської Ради народних депутатів.

17 лютого 1981 року Київська міська Рада народних депутатів на VI сесії ХVII скликання прийняла рішення «Про обрання суддів Київського міського суду», згідно з яким головою суду був обраний повторно Г.А. Бутенко, а його заступниками – Є.П. Болгов і Г.І. Зубець.

26 червня 1981 року набрав чинності Закон УРСР «Про судоустрій УРСР», третя глава якого повністю була присвячена обласним і Київському міському судам. Відповідно до закону зберігався порядок обрання суддів (ст. 29), кількісний склад Київського суду встановлювався Київською міською Радою народних депутатів за поданням Міністра юстиції Української РСР. Суд повинен був не менш як один раз за період повноважень подавати звіт про роботу і систематично доповідати про свою діяльність Київській міській Раді народних депутатів.

Київський міський суд діяв у складі президії суду, судової колегії у цивільних справах, судової колегії у кримінальних справах. Судові колегії у цивільних і кримінальних справах розглядали в межах своїх повноважень справи як суд першої інстанції, у касаційному порядку, у зв’язку з нововиявленими обставинами, також вивчали і узагальнювали судову практику, аналізували судову статистику, здійснювали інші повноваження, надані їм законодавством.

Київський міський суд здійснював нагляд за судовою діяльністю районних народних судів. Особливу роль в цьому процесі відігравала президія суду. До її повноважень входили:

1) розгляд в межах своїх повноважень справ у порядку нагляду та у зв’язку з нововиявленими обставинами;

2) затвердження за поданням голови суду складу судової колегії в цивільних справах і судової колегії в кримінальних справах;

3) розгляд матеріалів вивчення і узагальнення судової практики, аналізу судової практики і аналізу судової статистики;

4) заслуховування звітів голів судових колегій про діяльність колегій, розгляд питань роботи апарату суду;

5) надання допомоги районним народним судам м. Києва у правильному застосуванні законодавства, координування цієї діяльності з відділом юстиції виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів;

6) здійснення інших повноважень, наданих їй законодавством.

До складу президії суду входили: голова, заступники голови і члени суду (судді) в кількості, що визначалась виконавчим комітетом Київської міської Ради народних депутатів. Склад президії суду затверджувався виконавчим комітетом Київської міської Ради народних депутатів за поданням голови Київського міського суду. Участь прокурора міста Києва в засіданнях президії при розгляді судових справ була обов’язковою. Засідання президії Київського міського суду повинні були проводитися не менш як два рази на місяць і були правомочними при наявності більшості членів президії. Постанови президії приймались відкритим голосуванням більшістю голосів членів президії, які брали участь у голосуванні.

Для більш оперативного вирішення справ у касаційній інстанції міського суду було створено три судових склади у кожній колегії, головуючими в яких були члени президії Київського міського суду.

При розгляді справ судді особливу увагу звертали на посилення боротьби з розкраданням, зловживаннями, безгосподарністю, хабарництвом, спекуляцією. До осіб, які засуджені за вказані злочини, посилилась репресія.

Кожний член суду не рідше ніж раз на місяць безпосередньо відвідував закріплений за ним суд для здійснення практичної допомоги на місці. Так, наприклад за ? півріччя 1983 року було здійснено 110 відвідань народних судів.

Про результати здійснення допомоги складались довідки, що обговорювались у колегіях суддів. З метою підвищення якості розгляду справ народними судами міста – члени суду щомісяця аналізували роботу народних судів, за якими вони були закріплені. При обговоренні цих аналізів з народними суддями щомісячно на місцях здійснювалась практична допомога по призупинених та відкладених справах, а також надавались роз’яснення у справах, розгляд яких викликав у народних суддів труднощі при застосуванні законодавства, збиранні доказів, аналізувались помилки, що були допущені суддями.

Для народних суддів у міському суді були встановлені конкретні дні для консультацій (середа і п’ятниця). З питань, вирішення яких було негайним, народні судді отримували також щоденні консультації.

Міський суд брав участь у комплексних перевірках роботи судів міста. Результати перевірок обговорювались, про них інформувались відповідні компетентні органи, застосовувались заходи щодо усунення недоліків.

Перевірки були проведені у Подільському, Мінському, Радянському народних судах.

За ? півріччя 1983 року оперативним складом Київського міського суду було прочитано 160 лекцій.

Таким чином, Київській міській суд здійснював судочинство у складі президії, судової колегії у цивільних справах і судової колегії у кримінальних справах, виконував наглядові функції щодо судової діяльності районних народних судів, вивчав і узагальнював судову практику, аналізував судову статистику.

У 1983-1986 р.р. членами суду були обрані З.Ф. Андреєва, В.М. Шабунін, А.О. Дідківський, В.В. Давиденко, О.С. Федченко, А.Г. Ярема, Л.А. Волохов, Л.А. Якушина, Н.Ю. Вороніна, Л.І. Григор’єва, М.Р. Кліменко.

Відповідно до Закону УРСР «Про судоустрій УРСР» у зв’язку із закінченням повноважень більшості суддів Київського міського суду 06 липня 1987 року Київська міська Рада народних депутатів на I сесії ХХ скликання прийняла рішення про обрання голови Київського міського суду Г.А. Бутенка, а його заступниками – Г.І. Зубця і М.П. Пшонку.

У 1980-х роках у Київському міському суді працювало до 65 осіб, з них – понад 30 – члени суду.

 

Розвиток апеляційного судочинства в Україні як самостійній державі

У 1991 році Україна стала незалежною державою. Розпочався період розбудови власних державних інституцій, в тому числі, і судової системи. Наприкінці 1992 року значно зросла кількість працівників суду – до 106 осіб, з них працівників – 66 суддів. 17 червня 1991 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про судоустрій Української РСР», Кримінально-процесуального та Цивільного процесуального кодексів Української РСР». Таким чином, розпочався тривалий процес судової реформи: вищеназваний закон мав нові редакції у липні 1992 року, у червні 2002 року, у вересні 2005 року. У лютому 1994 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку із змінами в Законі Української РСР «Про судоустрій Української РСР» (нова редакція – у вересні 2005 року).

29 листопада 1993 року Наказом Міністра юстиції України № 353/6 Г.А. Бутенко був звільнений з посади голови суду у зв’язку з його обранням Головою Верховного Суду УРСР.

27 липня 1994 року Верховною Радою України була прийнята Постанова № 134/94-ВР, згідно з якою головою Київського міського суду був обраний Г.І. Зубець (працював головою суду з 1993 року по 2003 рік).

У 1994 році вносились зміни до Закону УРСР «Про судоустрій УРСР». Був змінений порядок обрання суддів Київського міського суду (ст. 29). З цього часу склад суду обирався Верховною Радою України строком на десять років у складі голови, заступників голови і суддів. Повноваження ж суду залишились без змін. Судочинство у кримінальних справах здійснювалось у порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року, у цивільних справах – відповідно до Цивільного-процесуального кодексу УРСР 1963 року.

Згідно з Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» від 21 червня 2001 року № 2531 Київський міській суд набув статусу апеляційного суду. Указом Президента України «Про Мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів України» від 20 серпня 2001 року № 642/2001 було визначено кількість суддів Апеляційного суду міста Києва – 104 особи.

11 жовтня 2001 року за наказом голови суду Г.І. Зубця Київський міський суд отримав назву Апеляційний суд міста Києва. А у 2003 році Г.І. Зубець пішов у відставку.

12 лютого 2003 року головою суду призначений Антон Васильович. Чернушенко.


 

На даний час правовий статус Апеляційного суду міста Києва визначається Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року.